Новини

Серед цьогорічних номінантів на найвищу мистецьку премію України – вистава «Маріупольська драма» у постановці Донецького академічного обласного театру з міста Маріуполь, який нині релокований до Ужгорода. Саме тут і здійснювалася постановка цієї резонансної вистави, що розповідає про трагедію, яку особисто пережили актори у зруйнованому російськими авіабомбами театрі.

Виставу поставив режисер із Мукачева, заслужений артист України Євген Тищук за документальною драмою ужгородського письменника Олександра Гавроша. Художнє оформлення здійснила заслужена художниця України, ужгородка Емма Зайцева. Серед п’яти номінантів на премію за цю виставу і дві маріупольські акторки, котрі розповідають про пережите – Віра Лебединська та Олена Біла.

«Маріупольська драма» отримала значний резонанс, була показана в різних куточках України та в багатьох європейських столицях. Мабуть, жодна інша українська вистава за час війни не мала таких закордонних гастролей. Недарма й опинилися серед п’яти номінантів на Шевченківську премію в галузі театрального мистецтва.  

Театрознавиця Олеся Данилець високо оцінила спільну роботу закарпатців і донеччан: «Ця постановка стала одним із найсильніших театральних висловлювань про війну в сучасному українському театрі. Це – не просто сценічне дійство, а терапевтичний акт, політична заява, свідчення, що претендує на функцію трибуналу.

Режисерська концепція Євгена Тищука спирається на принципову мінімалізацію театральних ефектів: «У цю виставу я закладав мінімум режисерських витребеньок», – каже він. Жодних звичних засобів емоційної маніпуляції: «Ми принципово позабирали всі звуки: ні вибухів, ні сирени, ні диму, ні крові. Тільки реальні герої у просторі сценічного перетворення. Максимум – чотири авторські відео зі смартфонів самих учасників подій, їхні особисті речі, номерок з гардеробу як артефакти». Така аскетичність – це не слабкість, а навпаки – сила. Вона дає простір для головного: людського голосу, який розповідає правду.

Сценічний простір у «Маріупольській драмі» – це не театр у звичному сенсі. Це простір болю, де актори стають самими собою, де мінімалізм сценографії, але є тиша, яка звучить голосніше за будь-які вибухи. Саме тиша стала вирішальним засобом виразності у виставі.

«Маріупольська драма» виникла на основі реальних історій, записаних драматургом Олександром Гаврошем, і заговорила мовою театру, зберігаючи документальну правду. Сьогодні «Маріупольська драма» не лише сценічний акт, а культурне свідчення, яке вже показали в Гаазі. І це не метафора. Це юридично зафіксована реальність: «Це зброя. Спочатку ми робили її як зброю. Потім зрозуміли, що це ще й ліки. Але спочатку зброя. Проти брехні».

У цій виставі немає «гри на публіку», немає естетичних ілюзій. Є правда. Є біль. Є театр, який уже не грає, а свідчить. І саме тому «Маріупольська драма» не просто частина українського театру під час війни. Вона його нерв. Його документ. Його відповідь світу», – влучно зауважує театрознавиця.

Текст: Іванка Когутич